Через рік після відомих казахських подій, які, серед іншого, включали стрімке введення російських військ під виглядом контингенту ОДБК, і ще стрімкіший їхній висновок на вимогу президента Касим-Жомарта Токаєва і під тиском Китаю, Конституційний суд Казахстану позбавив Нурсултана Назарбаєва звання "Єлбаси", що означає "Лідер нації".
Титул "Єлбаси" давав довгий список привілеїв, піднімаючи його носія над простими смертними до рівня напівбога. Це був страховий поліс Назарбаєва, гарантія його особистої безпеки після тридцяти років правління, за які всяке бувало. Назарбаєв "пішов, щоб залишитися" у березні 2019, розставивши всюди своїх людей — але менш як за чотири роки поліс обнулили. Sic transit…
Касим-Жомарт Токаєв та його місце у новітній казахській історії
Події річної давності стали останньою спробою назарбаєвського оточення перешкодити демонажу затишної системи, що склалася після СРСР, у якій вони жили при Назарбаєві, і хотіли б жити далі. Москва, виконавши від імені ОДКБ поліцейську операцію із зачистки натовпу, використаної втемну, зробила ставку на Токаєва, сподіваючись, що той, через слабкість, буде її васалом, а не тим, чим був Назарбаєв. Але прорахувалася, відчула це одразу, і страшенно образилася. Токаєв за минулий рік зміцнився при владі, перемігши на нових позачергових президентських виборах, трохи більш демократичних, ніж попередні, у 2019 році.
Чи це означає, що Казахстан став демократією? Ні. Але зовнішніх ознак демократії в ньому побільшало, і це добрий знак. З переходом від дикатури до демократії все приблизно так, як з перевихованням дикого хама в соціально прийнятну людину: в один хід це не виходить. Завжди буде період фальшивої ввічливості під тиском оточення. Якщо ми говоримо про суспільство, то це період більш менш освіченого авторитаризму. Демократій, які б народилися прямо з диктатури, історія не знає. Із місцевого цивільного самоврядування – так, знає, це США. Але це був унікальний досвід, в дуже специфічних умовах, і теж дуже важкий і звивистий. А ось так, одразу від диктатури прямо в демократію – такого не буває. Завжди трапляється етап переходу, коли встановлюються тверді правила гри: спочатку всім, крім диктатора, потім, якщо над диктатором довлеет достатня сила, зовнішня чи внутрішня, а частіше — і та, й інша, рамки ставляться і диктатору теж. Потім громадянська та політична суб'єктність у цих рамках розширюється та зміцнюється. І все це відбувається не раптом, а поступово. Процес займає від півстоліття, при дуже вдалому старті, до півтора століття, якщо все йде просто добре, без явних збоїв і відкатів назад. Спроби ж побудувати демократію на рівному місці, витоптаному диктатурою, незмінно ведуть до падіння в охлократію, вибратися з якої дуже складно, якщо взагалі можливо. Приклад такої охлократії – Росія. Приклад демократії, досягнутої через авторитаризм, навскідку — Великобританія. Ближче до нас за часом – Португалія через Салазара та Іспанія через Франко. Ще ближче Чилі, яка мало не стрибнула в кубинський охло-соціалізм, але була перехоплена Піночетом в останній момент, вже в падінні.
Поблизу ці диктатори виглядали не дуже симпатично, але альтернатива їм була набагато гірша. Єдина альтернатива перехідній диктатурі – це неофеодалізм, свавілля карних злочинців, від Леніна до Путіна, безмежний терор, вже без будь-якої моралі та берегів, і наступне крах суспільства, на місці якого залишається лише атомізована популяція.
Так от, Казахстан сьогодні перебуває в періоді формування більш освіченої диктатури порівняно з назарбаєвською. На це Токаєва штовхають і зовнішні та внутрішні чинники.
Внутрішній чинник – міцніє національне самосвідомість казахів. Єдина казахська нація народжується на наших очах, і її народженню сприяють зовнішні небезпеки, які змушують казахів консолідуватися. Це їхні сусіди: з одного боку – Російська Федерація злодіїв, убивць і просто деградантів, які мріють про завоювання та підкорення Казахстану, та зведення казахів до ролі безправних рабів. З іншого – Китай, де процес освіти диктатури безперечно зайшов у глухий кут і демонструє ознаки відкату назад. Втім, Китай у будь-якому вигляді несе для Казахстану ризики, і не через агресивність (він, на відміну від Росії, якраз не агресивний) чи недемократичність, а через свої величезні, у всіх сенсах, розміри. Звісно, Казахстан не розчиниться у Китаї миттєво, але за 3-4 покоління це можливо. А казахи, звільнившись від радянського диктату і зживаючи російський вплив, відчули смак до того, щоб бути саме казахами. І якщо Токаєв хоче зміцнити свою владу, то йому треба підігравати казахським націоналістам. Що він робить, як раніше це робив Назарбаєв. І оскільки всякий громадянський націоналізм – симпатичне явище (недарма ж його люто ненавидять неофеодали у всьому світі), це додає симпатичних рис і складного, дуже неоднозначного образу Токаєва.
Токаєв – не демократ, він перехідна постать на наступному етапі розвитку казахської демократії. І веде він по-іншому не тому, що чимось краще за Назарбаєва, а тому, що діє в інших умовах. Казахське суспільство просунулося у формуванні громадянської нації, а оточення Казахстану змінилося. Росія остаточно звалилася нацизм, втративши адекватне сприйняття реальності. У Китаї все стало складніше, ніж десять років тому. А в Казахстан інвестували так багато західних грошей, що Токаєв або будь-який інший казахський правитель може бути впевнений у підтримці Заходу за будь-яких посягань на казахську незалежність, і може орієнтуватися в економіці також і на Захід, а не тільки на Китай та Росію. Але успішна співпраця із Заходом потребує дотримання деяких пристойностей. Не має значення, якщо ці пристойності будуть лише декорацією, і всім це буде зрозуміло. Тут фальшива ввічливість краща, ніж щире хамство.
Економічні відносини з Пекіном та Москвою для Казахстану також дуже важливі. Але незалежність Казахстану, без жодних поступок, навіть у дрібницях, як основа зміцнення національної самосвідомості казахів, завжди важливіша. І прагматик Токаєв, обираючи між плюсом до економіки та нацбілдингу незмінно вибере нацбілдинг.
Ось, власне, вся політика Токаєва на весь семирічний термін його президентства. Потім Токаєв, якому тоді буде 76, піде на спокій, заклавши традицію регулярної зміни влади. У цю схему, де Казахстан балансує між Росією, Китаєм, Заходом і набуває стабільного розвитку за рахунок зростання казахського громадянського націоналізму, органічно вписується все, що там зараз відбувається. А власне, що там зараз відбувається?
Прагматичний Казахстан
На початку останньої декади грудня Токаєв, під час візиту до Узбекистану, підписав два договори: про союзницькі відносини та про демаркацію казахсько-узбецького кордону. Через п'ять днів на неформальній зустрічі глав держав-учасниць СНД Токаєв привітав інтерес Росії до залізничного проекту Казахстан — Туркменістан — Іран. Дещо раніше, 14 вересня, прямо перед самітом ШОС у Самарканді, до Казахстану прибув з візитом Сі Цзіньпін. Це була його перша поїздка за кордон після початку пандемії ковіда, що показало особливе значення, яке Пекін надає китайсько-казахським відносинам. За підсумками візиту було підписано десять угод про співпрацю: економічну, енергетичну, науково-технічну, транспортну, митну та транскордонну. Сі Цзіньпін у ході візиту також заявив, що незважаючи на зміни у міжнародній кон'юнктурі, Китай підтримуватиме Казахстан у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. Згадавши заяви, що постійно лунають з Москви, легко побачити і джерело загроз, захист від якого може стати актуальним для Казахстану, в чому йому готовий прийти на допомогу дружній Китай.
Іншими словами, Казахстан, через розташування та ресурсність, впевнено стає регіональним транспортним та економічним центром Середньої Азії. І оскільки він веде розумну політику і нікого не збирається завойовувати, ніхто й не проти такої його ролі. З Токаєвим усі намагаються вибудовувати рівні стосунки, і це, загалом, не складно, оскільки той веде себе мирно та адекватно. Цей стан речей зрозуміли та прийняли все, окрім Росії. Москва, спрямована в минуле, живучи чи то в СРСР, чи то в Російській Імперії, психологічно не готова до казахської незалежності, і постійно намагається то обсмикнути васала, що прийняв про себе, то пригрозити йому каральної військової експедицією.
У свою чергу, казахи давно не вважають себе васалами Москви – але водночас вони нічого й не забули. Їм є що згадати: казахський Голодомор не поступався за масштабами українців, а розмах імперського хамства та зневаги до казахської культури був навіть більшим, ніж до української. І московсько-імперські загострення казахів дратують на суто емоційному рівні. А на раціональному рівні, дивлячись на Україну, казахи розуміють, що з таким сусідом, як Росія, треба завжди бути готовим дати їй збройну відсіч.
А ще через Казахстан Росію залишило близько півмільйона біженців. І це саме біженці, а не "релоканти", які вирішили пересидіти два-три місяці, можливо півроку. Біле пухнасте звірятко прийшло в Росію надовго, а життя коротке, і "пересидіти" 30-50 років смути нереально, потрібно влаштовувати своє життя на новому місці. Причому 30-50 років – це оптимістичний сценарій. Насправді все в Росії буде, ймовірно, і довше, і гірше.
Так ось, про біженців. Більшість їх мігрувала далі, але тисяч сто - сто двадцять осіло в Казахстані. Йдеться зараз не про те, чим вони там займаються, і чи багато серед них агентів спецслужб (спойлер: дуже багато, і вони масово організують через Казахстан "сірий експорт" електроніки, оминаючи санкційні заборони). Йдеться про інше: якою мірою імперські аромати від цієї калюжі псуватимуть загальний дух казахського національного будівництва? До того ж у Казахстані і без них було досить багато російського, російськомовного та москвомозглого населення. На минулому етапі нацбілдингу воно було фактором роздратування, а зараз, причому, незалежно від загроз з Москви, стало проблемою, яка наполегливо потребує вирішення. І "російських духів " у Казахстані починають ввічливо, але твердо запечатувати в судини з написами казахською мовою, що цим духам доводиться вчити.
Це викликає дикий виття з московської пекла, а він, у свою чергу, посилює ставлення казахів до російських бісів, як місцевим, так і московським. З московськими розмовляють ввічливо, але твердо, зміцнюючи межу, якою ті не можуть переступити. Так, буквально днями Казахстан розірвав угоду про взаємну конвертованість тенге і рубля. А на місцевих російських бісах часом зривають подразнення, що накопичилося — нерви не залізні, а сморід "російського світу" сильно дістала.
Від цього російські біси в Москві виють ще голосніше, утворюючи систему з позитивним зворотним зв'язком, чому Токаєву доводиться вносити до неї адміністративні фазові затримки. Якщо цього не робити, ситуація може набути такого розмаху, що росіян просто викинуть з Казахстану, не розбираючись, хто винен, а хто поруч випадково стояв, і це буде неправильно. Багато росіян можуть бути корисними, якщо вибити з них імперський дух і навчити пристойним манерам. Масові депортації в наш час – поганий тон, а Казахстан, як ми пам'ятаємо, вибудовує собі позитивний імідж… І потім, куди накажете гнати це стадо? Самих упокорених можна викинути в Росію — але не всіх? Все ж таки казахи не російські звірі.
Одним із останніх приводів для скривдженого московського воя стала "юрта незламності", встановлена в Бучі. Звичайно, Казахстан допомагав і допомагає Україні і більш масштабно, але юрта для обігріву мешканців Бучі, що здобула загальносвітову популярність через військові злочини російських окупантів… Та ще поставлена у відповідь на удари рашистів по цивільній інфраструктурі… Це вже символ. І речнику МЗС РФ Захаровій доручили юрту роз'яснити, а та закликала Астану "дати офіційні роз'яснення з цього питання, щоб уникнути подальшого розкручування цієї теми з метою заподіяння шкоди російсько-казахстанському стратегічному партнерству".
Відповідь з МЗС РК була прекрасною і геніальною. Захаровій роз'яснили, що юрта – традиційне житло казахських кочівників, у цьому випадку бізнесменів, легко переноситься на нове місце, збирається де завгодно, і уряд Казахстану не бачить у цьому жодної проблеми. А в Україні тим часом з'явилася й друга "юрта незламності" – у київському парку Шевченка.
Історія з юртами – окремий випадок, який ілюструє загальну тенденцію. Москва, охоплена імперською маренням, сама заганяє себе в ізоляцію, руйнуючи всі інтеграційні проекти зі своєю участю. Це повторює сценарії 1990 року, але цього разу розпад вже, напевно, перекинеться на територію РФ.
Що ж до Казахстану, то він, як і Україна, поступово демократизуватиметься, і наші країни дружитимуть. Із спільним кордоном правда поки що складно. Але Казахстан має вихід до Каспію, а Кубань… ну, загалом, погляньте на старі карти. Звичайно, це вже інша тема і справа майбутнього, але проблема, в принципі, вирішується.
