У нас люблять говорити про розпад РФ. І про те, що ми маємо його стимулювати. Це логічно. Проблема у тому, що коли доходить до конкретного, люди починають розглядати РФ, наче це Україна. Чи хоча б Іспанія. Мовляв, там є національні регіони, отже, по їх кордонах і буде відділення. А для того, щоб йому сприяти, треба підживлювати місцевих національних будителів.
Це правда, але лише мала її частина. Поки так вважають прості посполиті – питань нема, але коли в це починають лізти серйозні організації – бувають ексцеси. Наприклад, коли організовують «форуми вільних народів», половина гостей яких – представники «національних еліт», що в себе вдома мають статус міського навіженого із впливом хіба на дружину та тещу. Справедливості заради, росіяни щодо нас роблять так само. Так Затулін десятиріччями пилив кремлівські гроші на стимулюванні «русинського сепаратизму», який по факту мав під собою соціальну базу в особі одного московського попа та декількох його товаришів по чарці.
Спробуємо розібратися, де в Росії справжні лінії розлому, а де лише уявні.
Сепаратизм буває різним. Ми знаємо, що регіони відділяються через національні, релігійні та культурні протиріччя з центром. Але бувають і інші види відділень. Наприклад, сепаратизм еліт – коли місцеві барони за умови вакууму влади стають незалежними місцевими князьками. А ще буває економічний сепаратизм – коли якийсь регіон починає вважати, що вкладає в спільний котел значно більше, ніж звідти отримує. Ви зараз, певно, згадали «хватит кормить Киев», але це свого часу працювало і в інший бік. Найуспішнішим пропагандистським матеріалом в історії України були не томи, написані ідеологами націоналізму, а декілька папірчиків, роздрукованих на дешевому брунатному папері та розкидані по поштових скриньках з описом як Україна годує СРСР. У них – пояснення, чому за вихід з СРСР проголосували навіть проросійськи налаштовані регіони. Фото в першому коментарі.
В сучасній РФ є один регіон, для якого актуальний класичний, «національно-релігійний», сепаратизм. Ви правильно вгадали – це Північний Кавказ, де фактично не працює російський правовий суверенітет. Там же живе підвид цього сепаратизму – конфлікт між різними національними суб’єктами, який не може розрулити «центр». В пізньому СРСР це були національні конфлікти в Середній Азії та вірмено-азербайджанська взаємна ненависть, а у РФ, наприклад, лише великими зусиллями тримається під ковдрою конфлікт між осетинами та інгушами. Останні також мають деякі питання до Рамзана Ахматовича Кадирова, а він – до них. Коротше, все складно і є з чим працювати. Було б кому.
Але за межами Північного Кавказу цей звичний для нас тип сепаратизму малоактуальний. Не те щоб його нема, просто він не має об’єктивного потенціалу. Не слід плутати тусовки за інтересами, як то фанатів Інгрії чи борців за права лугових марійців, із національно-визвольними рухами. Більш того, в низці регіонів на Москву дивляться, як на банкомат, а також як на провайдера хоч якихось порядку та культури – привіт, малі народи Далекого Сходу, включно з Бурятією та Тивою. Логіка приблизно класу «росіян ми не любимо, але без них буде гірше». Також у низці національних регіонів росіяни де-факто вже складають навіть етнічну більшість. Релігія також не всюди є визначним чинником розділу: іслам в житті та самоідентифікації чеченців і, наприклад, башкірів має вкрай різні ролі та значення.
Втім, питання в тому, чи здатна буде Москва завжди бути постачальником пряників і батогів. З історії, наприклад, Громадянської війни в Росії ми знаємо, що як тільки центру стає не до окраїн, окраїнам стає не до центру і там виникають найдивовижніші утворення.
Слід розуміти дуже важливу штуку: в Росії мало що вирішують маси й багато чого – еліти. У тому числі місцеві еліти. У низці регіонів рішення про «та ну нафіг той Кремль» можуть прийняти аж ніяк не прості люди, схвильовані вимиранням власної мови та традицій, а місцеві еліти, що побачать можливість укріпити свою владу. Зайде і тема «досить годувати Москву» – тим більше, що це вариво гріється всю історію Росії й має об’єктивні чинники.
Таким чином, якщо хочеться переконати росіян у регіонах відійти від центру – треба напирати на економічні, соціальні, а подеколи навіть екологічні проблеми. Бо вони є. Об’єктивно. Не треба казати пересічному казанському татарину «салям, брат, нащо тобі ці кафіри?», якщо тільки не стоїть завдання довести його до гикавки від реготу. А от демонструвати економічну статистику має сенс. Так само, як питати народи Далекого Сходу, чи не завелика диспропорція військових втрат. Так само, як і цікавитися, коли Москва останній раз робила для них щось хороше. Оце – працює. До кожного регіону, групи та місцевого лідера потрібний окремий, штучний підхід.
Вихід зі складу Росії об’єктивно корисний для низки її суб’єктів. Але щоб переконати їх в цьому, треба спиратися на об’єктивні аргументи. А це потребує справжньої експертизи, а не перенесення на Росію українських уявлень про життя-буття.
