Ситуація з допомогою для України від США набуває все більш і більш абсурдних форм. Нещодавно відбулася «продуктивна» зустріч президента Дж. Байдена, спікера Майкла Джонсона, а також партійних лідерів з Сенату та Палати представників. Вона, звісно, не принесла очевидних результатів. Джонсон знову не відкидав голосування допомоги для України, але лише після вирішення проблем кордону з Мексикою, а вирішення цих проблем вони ж самі і блокують, що перетворює обговорення цієї допомоги на замкнене коло.
Останнім часом я прочитав неймовірну кількість публікацій від авторитетних людей у США: дипломатів, політиків, генералів та науковців. Усі раціонально обґрунтовують, чому допомога для України – це важливо з точки зору інтересів США. Але не вони ухвалюють рішення, а зовсім інші люди. І ці інші люди керуються своїми власними інтересами та міркуваннями.
Тим часом, через два роки після початку вторгнення в Україну, країни Балтії починають думати, як будуть відбивати гіпотетичне вторгнення російських військ. Планують виходити з конвенції про заборону протипіхотних мін, а також будувати системи укріплень на кордоні. Очевидно, особливої віри у стримуючий потенціал НАТО у них уже немає. Звісно, тут свою роль відіграють і заяви кандидата у президенти США Дональда Трампа, котрий досить заплутано викладає свої думки на питання допомоги союзникам США по НАТО у випадку нападу на них російського агресора. Але і до цього відповідні питання виникали.
За ці два роки «Захід» міг раз і назавжди відбити у російського агресора думки про можливість на когось нападати, і тоді, очевидно, питання про те, чи зможе НАТО захистити своїх членів, взагалі б не стояло.
Але «ведмідь» досить вдало використав цей час, вживши свій улюблений засіб – «прикинутися дохлим». Вони його проводили неодноразово раніше. Після того, як бліцкриг проти України провалився, можна і треба було добивати агресора, який явно неправильно оцінив ситуацію і даремно витратив найкращий ресурс.
Але сама Україна для добивання ресурсу не мала. А от «західні партнери» України одразу почали думати не про те, про що треба було думати. Вони почали лякати самі себе перспективами поразки і розпаду рф. І це, звісно, для них було дуже «страшно», бо означало «розповсюдження ядерної зброї», різноманітні виклики та проблеми. Крім того, бункерний дід постійно погрожував ядерною війною, тому «Захід" просто вирішив екати, «підкидуючи» Україні епізодично військову допомогу. Але не сильно багато, аби Україна раптом не перемогла і не зробила ризик ескалації, тобто застосування ядерної зброї.
«Захід» сів і почав чекати. Думки були простими. Стратегічно Україна «зточила» потенціал російської армії, санкції приносять росіянам збитки, їм рано чи пізно набридне воювати, тоді можна буде укласти чергові якісь домовленості, і це не буде означати жодних ризиків для них самих.
Але цей план був відірваний від реальності, і поки на Заході сперечалися, чи не є пара десятків танків – сильною «ескалацією», російська сторона сколочувала власну коаліцію, у яку брала усі агресивні та озброєні режими Євразії. Перевага цих режимів була у тому, що вони усі ненавиділи Захід, були під санкціями, мали багато зброї, яку були готові продавати. І вони її продавали. У підсумку через два роки «Вісь зла» – це реальність, а не пропагандистський штамп. І вона реально працює, посилюючи потенціал кожного з учасників.
А Захід все чекав, коли російській владі набридне воювати, і вона запросить якихось домовленостей, абсолютно не готуючись до альтернативних варіантів, не озброюючи самих себе (про Україну я вже мовчу), не запускаючи військову промисловість. У підсумку – час втрачено, ворог посилює свої позиції, а на Заході тривають дуже цікаві дискусії на тему допомагати Україні, чи ні?
Весь цей абсурд, звісно, тримається на перетворенні демократичних процедур на політичне шоу, на деградації стратегічного мислення у людей, які ухвалюють рішення. Чому, звісно, сприяє інфільтрація величезної кількості «Такерів Карлсонів» у політичний простір тих самих Штатів та їхніх союзників.
Не хотіли вчасно допомогти Україні перемогти? Тепер треба думати, вийде захистити Литву, чи не вийде. Звісно, і зараз не пізно почати щось робити, але в основі цього має існувати розуміння, що поділ війн на «свої» і «несвої» вже не актуальний для цивілізованого світу. Скрізь зараз вирішуються проблеми одного порядку денного – наступ «Вісі зла». Байдуже, де і у якій форму вона здійснює цей наступ. Фантазії на тему «домовитися з частиною цієї віхи» будуть лише більш шкідливими для всіх.
