Потяг Київ-Кишинів. Їду в дводенне відрядження. Практично скрізь в потязі російська мова. Сусіди знизу – пара літніх людей, що прямують на відпочинок до Туреччини. Після кількох моїх питань пробують відповідати українською, але якось дуже сутожно.
У Вінниці на сусідню верхню полицю сідає дівчина, яка бачить, як моє обличчя трохи перекошується від фрази: «Ето Вінніца? Меня даже тут із магазіна виставілі за то, что я по украінські нє розговаріваю».
В цей момент я пригадую скільки зневаги в моїй родині отримували навіть в радянські часи родичі, що в тій же Вінниці віддавали своїх дітей до російської школи. Тому я розумію, про що говорить пані знизу. І все це явно написано на моєму обличчі.
Дівчина з розумінням мені підморгує і я тішуся, яка в неї прекрасна українська. Ми з нею, сповнені порозуміння, говоримо про маршрут і т.д.
На кордоні прикордонник запитує куди прямуємо, і дівчина каже: «В аеропорт, потім в Єреван, а звідти в Росію».
І дає йому свій російський паспорт, мовляв, там батьки.
В моїх сусідів знизу культурний шок і питання, а як вона так змогла українську вивчити?
«Вийшла заміж за українця і приїхала в Франківськ в 2021, а як почалася війна, то мене перемкнуло і більше російською не говорила», відповідає вона. І в її говірці жоден звук не вказує, що її рідна мова – інша.
«А от ми так і нє смоглі пєрєстроіться», каже жінка і запитує в дівчини, чи не могла б вона як росіянка порадити їм, як переоформити за російськими законами квартиру в окупованому Бердянську на їхню доньку, що в Росії проживає.
Я слухаю цю розмову крізь читання «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, мого улюбленого автора епохи українського розстріляного відродження, і думаю, як же точно він описує те, що великі репресії і нелюдські знущання над українцями робили саме «маленькі українці», які просто зробили такий свій вибір…
Вибір насправді ми робимо щодня. І те, як діяти, і те, якою мовою говорити.
А ще думаю про те, наскільки ж значною є мова в структурі ідентичності…
Доїжджаю в Кишинів, тут російська скрізь, і таксист, який російською розповідає, що «со всємі надо дружить» і «євросоюзу ми нє нужни»…
Це прям до болю знайомі міркування, які видозмінилися у багатьох українців лише завдяки російським ракетам на наші голови…
…Щоб відірватися від імперії найперше маємо припинити говорити в себе вдома мовою цієї імперії. Бо саме це робить колонією.
Залежність завжди починається з імперської мови. Незалежність – з власної. Просто вкотре пересвідчуюся в цьому в ході таких от подорожніх спостережень…
