[xvalue_foto1]Політика така дивна річ — ще вчора ти знаходився в комфортній позиції критика влади, викриваючи та обурюючись, не сприймаючи й заперечуючи. Будував плани змін, мав ілюзії щодо перезавантаження.Вірив, можна сказати, в краще майбутнє. І ось усе нараз змінюється, і до влади приходять люди, яких ти підтримував, себто, тепер це саме твоя влада, обрана тобою влада. І можна, звісно, якийсь час далі за інерцією критикувати «попередників», далі не сприймати, далі заперечувати, можна навіть далі обурюватись. Хоча ситуація вже докорінно змінилась, і тепер — хочеш ти цього чи не хочеш — ініціатива з обурення та несприйняття переходить до інших, а тобі слід починати нести відповідальність за те, що ти власноручно обрав. А кому ж подобається нести відповідальність? Нікому не подобається. Куди простіше обурюватись та не приймати.
Після виборів минув лише тиждень, і говорити, за великим рахунком, поки що немає про що — новобраний президент перед громадянами не з’являється, роблячи натомість відеозвернення. Громадяни своєю чергою намагаються рефлексувати бодай на щось. Інша річ — як можна рефлексувати на те, чого немає. Нового президента поки що немає. Фізично немає. Незрозуміло, де він є, незрозуміло, хто пише за нього ці пости в соцмережах, незрозуміло — вони тепер п’ять років будуть передавати одне одному слово й ховатись за прес-службою?
Загалом, історія зі зверненнями новообраного президента нагадує притчу про хлопчика, який так довго кричав про вовка, що коли вовк таки з’явився, хлопчику вже мало хто вірив. Володимир Зеленський так старанно й природно зрісся зі своїм телеперсонажем, що його великодні послання, які він викладає останній тиждень, не так заспокоюють громадян, як дають усе нові й нові підстави для сумнівів та тривоги. Тому що не до кінця зрозуміло — ось тут він ще жартує, чи вже серйозно, ось це сказав він, чи його молода команда, ось тут на нього вже можна посилатись, чи він ще «не при ділах». Ось, скажімо, його відповідь Путіну — ніби все вірно сказано, ніби все на місці. Але щойно згадуєш, що автор звернення в цей час виступає десь на турецькому курорті, й вага державницького слова стає вже не такою значимою.
Можна припустити, що ближчим часом десь так і буде — блискуча робота спічрайтерів та прес-служби просто розбиватиметься об не зовсім доречний контекст. Бо образ «простого хлопця з народу» — образ, звісно, виграшний і до певного моменту ефективний, проте коли частина цього самого народу сидить в окопах під обстрілами, а хлопець, після кількамісячного бомбардування суспільної свідомості своїм образом, отримавши те, чого хотів, просто їде з країни — ну якось це не зовсім по-народному. Хай навіть народ за інерцією й підтримує бажання свого кандидата від нього, народу, відпочити.
Загалом, поведінка команди переможців після завершення президентських перегонів, мимоволі наштовхує на думку про те, що про 22 квітня вони не думали взагалі. Метою було саме перемогти на виборах. Ну, як у футболістів — спланувати сезон, виграти кубок і піти у відпустку. Наступні збори — за пару місяців, якраз перед парламентськими.
З усього цього вакууму поки що випливає лише одне — можна навіть не сумніватись, що найменший рух новобраного очільника країни, кожне його слово, кожна його відеозаява (хоча все ще лишається надія, що він вийде з віртуальних сутінків) буде викликати настільки прискіпливу увагу з швидким переходом у скепсис та несприйняття, що крісло на Банковій дуже швидко перестане бути для нього м’яким та комфортним. Зрештою, сам переможець виборів під час кампанії поводив себе таким чином, що претензії на його адресу посипались щойно з оголошенням результатів екзит-полу. Якийсь час можна ігнорувати ці претензії, передаючи право голосу своїм спікерам, якийсь час можна нагадувати всім, що кандидат-переможець поки що не склав присяги народу, проте річ не в тім — час невблаганно йде, час працює, і працює він, схоже, зовсім не на нового президента.
Гадаю, навіть каденція президента Януковича не починалась із такого форсованого й тотального несприйняття його фігури опонентами. По-перше, президент Янукович приймав у керуванння країну без війни та окупованих територій. По-друге, станом на 2010-й рік більшість українців уже розуміли, що таке Янукович і чого від нього очікувати. Це, з одного боку, не заспокоювало, проте, з іншого — не надто лякало. У випадку, коли країна на п’ятому році війни обирає собі президентом людину без команди та чіткої програми, все це якось не налаштовує на розважливе прораховування можливих сценаріїв та скептичне споглядання роботи нової команди. Тим більше — споглядати поки що немає чого.
