…Декому це видасться черговою провокацією, дехто зрадіє відродженій офіційним органом НСПУ темі коляборанства, але хтось, безперечно, зауважить ще й особисту позицію старого автора, що лише вряди-годи міняв у своїх творах “плюси” історії на “мінуси” її партійної інтерпретації.
Адже пригадується, як свого часу, акурат у канун «Дня перемоги», у “Літературній Україні” було видрукуване оповідання “Німчики, голубчики...” Анатолія Дімарова про дівчину Наталку, котра в часі ВОВ залишалася на “окупованій території”, ведучи зовсім не героїчний спосіб життя.
Загадаймо, як у романі “Біль і гнів” 1974-го року, за який А.Дімаров був удостоєний Шевченківської премії, слизька тема “співпраці” мирного населення з “німецько-фашистськими” окупантами з’їхала на ліричну фетишизацію трофейної німецької каски. “Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в’їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю”.
Ясно, що у бровасто-махрових 1970-х ніхто з критиків не насмілився зауважити того, як в образі фронтового кореспондента, по суті, таврувалась цинічна суть радянських халтурників-газетярів, дошкульно висміяна ще в “Золотому теляті” Ільфа й Петрова, зокрема в епізоді з агітпоїздом, в якому столичний бомонд журналістики мчав пустелею на врочисту “смычку”. Так само не зауважили, що фраза “Ганна просто варила картоплю” з роману Дімарова 1970-х відсилає до крамольного вірша “Чистила мати картоплю” із захалявного доробку П.Тичини часів Голодомору 1930-х рр., оприлюдненого вже на початку 1990-х.
Натомість цього разу в публікації оповідання Дімарова вільно було зауважити не лише літературні перегуки, але також політичну конфронтацію. Кого із чим? Навряд чи це був прояв нонконформістської відваги старого автора, якому врешті вдалося сказати “всю правду”. Так, у нього в оповіданні “німці навіть колгосп не розпустили, як дехто із старших надіявся, німці не такими дурними були, щоб руйнувати дармове”, а також ці самі німці “наказали, щоб у першу чергу зібрали врожай і весь до зернини здали німецькій армії в подяку за те, що визволила їх від жидів та комуністів”.
Що ж до головної героїні, то так само, як було у житті, “жінота сичала на неї, що перед ними вислуговується, а Наталка просто не вміла по іншому”, ще й ідучи з роботи додому, вона на весь лан виспівувала: “Трудодень, трудодень, / Дай, німче, хліба, хоч на день!”, а як уже прийшли типу “наші” типу “визволяти” (себто депортувати в Сибір), то: “У двір вискочила – понеслася донизу. В бік Дінця. – Німчики, голубчики, ря-атуйте!”
Уявляєте? Німчики – голубчики! По тому горе-героїню таки зловили і, будучи “оформлена смершем, як шпигунка німецька”, зазвичай “почесала Наталка без пересадки на Колиму”.
Ні, зрозуміло, що так воно й було, і після приходу німців залишені напризволяще “підступні” українські аборигени вивішували жовто-блакитні прапори на міських управах, будучи “звільнені “від жидо-московської тиранії”, надсилали вітальні телеграми Гітлеру, в яких радісно дивилися у чергове “світле майбутнє”, в якому б українці “своєю працею, числом і обдарованістю мали б зайняти належне місце в процесі наведення справедливого ладу у вільній Європі”, а, скажімо, на проведеній у січні 1943-го року у Харкові всеукраїнській конференції письменників Віктор Петров розписувався за всіх письмаків, заявляючи: “Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії”.
Утім, Україна – не Прибалтика, щоби своє героїчне, чи пак антибільшовицьке минуле робити набутком широких мас. І згадка про подвиги УПА, виголошена свого часу Президентом України на зібранні ветеранів ВОВ 9-го травня, які цю саму УПА винищували – це недогляд президентського спічрайтера, а не державний курс внутрішньої політики, чи не так? Тому у даному випадку важливий навіть не факт публікації в “Літературній Україні” “колябораційного” оповідання Дімарова у переддень “Дня Перемоги”, як черговий недогляд редактора або чиясь “патріотична” дуля в кишені, а мотивація цього вчинку. Саме “вчинку” – а не прикрого “випадку”, як зазвичай це називають у газетному спростуванні.