[xvalue_foto1]У 2018 році на тлі захоплення кораблів України в Азовському морі з’явилися побоювання, що Росія може використати газопровід «Північний потік-2» як виправдання для військового вторгнення. Наполягаючи на праві захищати своє майно, вона могла б мобілізувати спеціальні заходи у сфері безпеки й збільшити військову присутність у Балтійському морі.Якби такі міркування були правдою, це означало б, що вторгнення в Балтійський регіон – це мета Росії. Про це на сторінках
Forbes пишуть експерти Baker Institute Роберт Гамільтон і Анна Мікульська.
Однак, пострадянська історія свідчить, що це не так. Багато речей вказують на те, що Москва розглядає регіон як частину Європи, а не пострадянського простору, а отже грає в ньому за «європейськими» правилами. Вона постійно намагається підірвати соціальну єдність країн Балтії. Але це Росія робить й в інших країнах Заходу. Однак, вона уникала військової агресії в регіоні. Це дуже контрастує з російською поведінкою на території інших пострадянських країн.
На початку 1990-х років Росія підтримувала сепаратистські рухи в Грузії й Молдові. Але вона проігнорувала всі потенційні виправдання для вторгнення в Латвію й Естонію, які законодавче позбавили громадянства російськомовне населення, яке не володіє національними мовами цих країн. Влітку в 1993 році російськомовні регіони на Сході Естонії провели референдум про суверенітет, а центральний уряд в Таллінні анулював його. Росія теж не втручалася. Вона не організувала озброєні групи робітників заводів і не прислала «добровольців» з Росії, як це сталося в Грузії й Молдові.
Але російське ставлення до країн Балтії не означало, що Москва задоволена становищем російськомовних людей в регіоні. Навпаки, вона постійно скаржилася ООН, ОБСЄ й іншим інститутам. Колишній міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв навіть написав статтю на New York Times про «російський крик відчаю», порівнявши політику країн Балтії щодо меншин з «етнічними чистками». Але жодного разу Росія не намагалася і не подавала сигналу про наміри застосувати військову силу, щоб добитися своїх цілей.
Вона змирилася з вступом Литви, Латвії й Естонії в НАТО. Але коли Альянс подав сигнал про готовність прийняти Україну й Грузію у 2008 році, Москва вдалася до військового вторгнення. Це вторгнення сталося майже одразу ж у Грузії. В Україні російські військові з’явилися у 2014 році. Таким чином, російська сторона хотіла переконати НАТО, що надання членства Києву й Тбілісі може закінчитися війною з Росією.
Чому ж Україна й Грузія постраждали, а Латвія, Литва й Естонія – ні? Для початку Росія давно розглядає українську і грузинську державу як своє «близьке зарубіжжя» або територію, де в неї є особливі права. Водночас це поняття майже завжди оминало країни Балтії.
«І навпаки, Захід дуже довго подавав сигнали, що його інтереси в Україні й Грузії не включають захист їхнього суверенітету й територіальної цілісності. Його параліч перед лицем російського вторгнення в обидві країни сказав Росії значно більше, ніж декларація НАТО від 2008 року про те, що колись Київ і Тбілісі зможуть стати членами альянсу», - йдеться в статті.
Нещодавно адміністрація Дональда Трампа заблокувала виділені 250 мільйонів доларів на допомогу Україні у сфері безпеки. Це лише підтверджує російське переконання, що Захід не розглядає Україну як важливу для своїх інтересів. Але такий західний ступор ніколи не розповсюджувався на країни Балтії. І Росія добре це знає.
Тепер Литва, Латвія й Естонія стали членами НАТО, а на їхній території розміщені три бойові групи альянсу, утворені з солдатів більш ніж 20 країн включно з ядерними державами. Кремль розуміє, що будь-яке військове втручання може викликати військову відповідь з боку НАТО. Така війна була б особливо небезпечною для Москви, оскільки в неї можуть бути втягнуті також Швеція й Фінляндія. Це сильні у військовому полі країни, які хоч і не входять в Альянс, але обмежують доступ Росії до Балтійського моря. На додачу у Фінляндії є довгий спільний кордон з Росією, який доведеться захищати.
На додачу, у Росії вже є перша гілка «Північного потоку», яку вже зараз можна було б використати для виправдання військової агресії в регіоні. Крім того, у її розпорядженні є Калінінградська область, яка дає прямий доступ до Балтійського моря. Тож не зрозуміло, яке додаткове виправдання для військового вторгнення дає «Північний потік-2».
«Російське рішення влаштувати військове вторгнення в Грузію й Україну було майже точно засноване на низькій вірогідності військової відповіді Заходу. Така відповідь значно вірогідна чи й навіть гарантована у випадку агресії проти країн НАТО», - пояснюють автори.
Однак, «Північний потік-2» потенційно ставить Росію в позицію головного і найбільшого постачальника газу в Європу. Це зміцнить її геополітичний вплив у регіоні. Крім того, це підриває прагнення країн Європи збудувати відкритий і глобальний ринок природного газу з доступом до великої кількості постачальників.
