Загальновідомо, що у середньовічній Європі Росію називали Московією (на відміну від Русі - України), а її жителів московитами, москвинами, москалями. Та й самі жителі Залісся тоді так себе називали.
На картах і атласах XVI, XVII і навіть XVIII століть ви не знайдете країни під назвою Росія, а територія, до якої сьогодні відноситься дана назва, раніше на усіх мапах іменувалася не інакше як Московія, Москва, Московітія, а іноді навіть Велика Тартарія на відміну від Малої (кримської) Тартарії.
Так, на карті англійського мандрівника Ентоні Дженкінса 1563 року є чіткий напис: «RUSSIAE, MOSCOWIAE et TARTARIAE». На мапі голландця Фредеріка де Віта 1680 року також є Руссія, Московія і Тартарія, при цьому Тартарія займає практично усю Азію, а Московія - це Московська область і Урал. На карті Я. Брюса і Г. фон Ментена 1697 року показані дві країни: Русь або Russie та Московія або Moscow.
Таким чином, європейські картографи чітко розрізняли дві різні країни: Русь і Московію.
Та й самі майбутні росіяни називали себе москвинами (до сих пір у них збереглися прізвища Москвін, Москвінов), а свою мову московською. Так, наприклад, у 1706 році на замовлення царя Петра I в Голландії просвітителем Іллею Копієвічем було видано «Руковедение въ грамматыку во славянороссийскую или московскую, ко употреблению учащихся языка московского». А ще у середині ХІХ століття російський історик і журналіст М.П. Погодін видавав журнал «Москвитянин».
Та той таки Петро I доклав чимало зусиль, аби в Європі Московію почали іменувати Росією.
Ще на початку 1703 року в Москві вийшла перша газета під назвою «Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах», яку називали також скорочено «Ведомости московские». У 1725 році «Ведомости московские» були перейменовані на «Ведомости Российские». Тоді ж за дорученням Петра I, як свідчить російський історик С. Соловйов, його фаворит О. Меньшиков надіслав послу в Копенгаген таку директиву: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано». Так Московська держава змінила свою старовинну споконвічну назву, перетворившись на Російську.
Слід зауважити, що в Україні тривалий час, аж до початку ХХ століття, це не визнавали, і продовжували по-старому називати Росію Москвою, Московщиною, російську мову - московською, а росіян - москвинами і москалями. Ось, наприклад, уривок з книги ієромонаха Захарії Копистенського «Палінодія, або Книга оборони…», виданій у Києві у 1621-22 роках: «Москва з Росѣю нашою, на Москву прiѣзжаючею, як и послове московскiи, в Литвѣ и в Коронѣ бываючiи, сполечность церковную в собѣ мѣвали». Як видно, Копистенський під «Росѣю нашою» (як втім, й інші автори того часу) розуміє Україну, а нинішню Росію іменує Москвою.
Цікаво також розглянути, чому етнонім «русский» є прикметником?
Академік О.М. Трубачов пише з цього приводу: «Когда меня попросили выступить на тему, мне вспомнились прочитанные несколько лет назад в одном толстом журнале (помнится, это был «Новый мир») посмертные записки одного литератора, вновь ставшего популярным после 1985 г. (помнится, это был Даниил Хармс). Там были, в частности, рассуждения, для меня, лингвиста, досужие и даже невежественные. Может быть, не стоило бы и вспоминать, но я все-таки позволю себе это. Суть рассуждений касалась популярного и сейчас вопроса о русской «странности»: «странным» тому литератору показалось у русских то, что они именуются не существительным, как якобы нормально для других народов (англичанин, немец, француз), а прилагательным: русские. Однако, имей он чуть более знаний или просто — внимания к небрежно затронутому им вопросу, то писатель, думаю, согласился бы, что дело обстоит иначе. Названия (самоназвания) наций, народов вообще, как правило, адъективны: все эти Español, Italiano, Français, Deutsch, American, Magyar, Suomalainen - прилагательные, а значит, они типологически однородны с нашим самоназванием русский, русские, а не отличны от него, и эту черту, кажется, тоже имеет смысл удержать в памяти, вместо того, чтобы соблазняться услышанным понаслышке».
Однак академік Трубачов лукавить. Насправді в жодного слов'янського народу самоназва (як, між іншим, і взагалі назва будь-якої національності) не є прикметником. Усі без винятку слов'яни називають себе іменниками (Polak, Čech, Србин, българин, українець тощо) і тільки росіяни, як виходить, запозичили принцип самоназви із Західної Європи.
В Давній Русі також не було ні «русских», ні навіть русичів. Були тільки русини. Житель Русі називав себе «русин» (наголос на останньому складі), а не «русским». Вперше термін «русин» фіксується в «По-вісті врем’яних літ» під 911-912 роками в договорах київського князя Олега з Візантією.
Форма «росіяни» була утворена від слова «Росія» і використовувалась уже з початку XVI століття. Вперше вона зустрічається у Максима Грека. Однак значного поширення слово «росіяни» в Росії набуло лише наприкінці XVII століття, і вже не через греків, а завдяки вихідцям з Південної Русі, тобто України.
Так, у такому значенні його вживає архімандрит Інокентій Гізель, імовірний автор «Синопсиса» (1674 рік), найбільш популярного в Росії, аж до середини XVIII століття, підручника історії. Феофан Прокопович у промові на поховання Петра I виголосив: «Что се есть? До чего мы дожили, о россиане? Что видим? Что делаем? Петра Великого погребаем!». Далі це слово активно використовували М. Ломоносов, О. Суворов, М. Карамзін та інші. До середини XIX століття поняттям «росіяни» користувалися усе рідше, проте його все ж продовжували використовувати в старому значенні.
Слово «русский» в сучасному значенні вперше зустрічається в різних політичних трактатах, починаючи з другої половини XVIII століття. Чи не вперше воно вживається, у формі «русской», російським істориком князем М. Щербатовым у мемуарному памфлеті «О повреждении нравов в России», написаному в 1786-87 роках: «Захар Данилыч Мешуков, бывший порутчиком во флоте прежде, 1718 году, любимый государем яко первый русской, в котором он довольно знания в мореплавании нашел …».
Цікаво також, чому в слові «русский» з'явилося дві літери «с». У давньоруських пам'ятках цей прикметник пишеться переважно з однією «с». Так, у «Слові о законі і благодаті» згадується «язык (тобто народ) руский» и «Руская земля» (між 1037 і 1050 роками), в «Повісті врем'яных літ» – «русьтии людье» (початок ХІІ століття), в «Задонщині» – «руский народ» (кінець XIV - початок XV століть), навіть у Новоторговому статуті (1667 рік) – «руские люди».
В.І. Даль стверджував, що писати «русский» з двома «с» - неправильно, і писав з однією (рускiй язык, рускiй человек, руская земля тощо). У своєму толковому словнику про букву «с» він зазначає: «С, эсъ, се, слово; под титлою означает 200, а со знаком ҂ двести тысяч. Сдваивается весьма редко (ссора, ссужать), чаще неправильно (русскiй, в изобретенном россiйскiй, Россія вм. Русь)».
А в одній зі статей Даль пояснює і причину: «Встарь писали Правда Руская; только Польша прозвала нас Россiей, россіянами, россiйскими, по правописанию латинскому, а мы переняли это, перенесли в кирилицу свою и пишем русскiй!». Дійсно в латинському правописі одна буква «с» вимовляється як [з], а якщо їх дві, то як [с].
Таким чином, росіяни тричі запозичили свою самоназву. Перший раз - у фінів (які терміном «русь» називали озброєні ватаги скандинавів), другий раз - у Києва (Руська земля, Русь), і, нарешті, третій раз - у Візантії, за посередництва київських книжників (Росія), та у латинян (здвоєна «с» - Россия). Та й назва «русский», як показав академік Трубачов, сконструйована за західним зразком.
Можна сперечатися про те, норманське, скіфо-сарматське чи західнослов’янське походження у слова «русь» і його похідного «русский», але головне, що в будь-якому випадку воно є запозиченим.
