Вступ. Україна між двома дзеркалами
Коли ми дивимося на
історію Дональда Трампа і Міріам Адельсон, бачимо, як американські євреї, їх гроші й фанатизм переплітаються, аби диктувати політику цілому світу. Але щоразу, коли ми з сарказмом відстежуємо чужі «Бонні і Клайдів», варто зупинитися й глянути у дзеркало. Бо в Україні — свої, не менш небезпечні.
Ми любимо розповідати, що «Америка нас зрадила», що «Вашингтон думає про Ізраїль більше, ніж про Київ». Але правду треба говорити до кінця: ми самі давно дозволили перетворити державу на приватний проєкт, у якому олігархи й тіньові менеджери грають ті самі ролі, що їхні закордонні «колеги».
Сьогодні Україна живе між двома дзеркалами: з одного боку нас торгують зовні, з іншого — грабують зсередини. І ключові постаті цього внутрішнього грабунку відомі: Коломойський, Міндіч, Зеленський, Подоляк та багато інших "українців". Це наші власні Бонні і Клайди, які не ховаються у тіні нічних вулиць, а керують державою з офісів у центрі столиці.
Коломойський: архітектор телевізійної держави
Ігор Коломойський — це не просто олігарх. Це інженер реальності, який зрозумів, що дешевше створити телевізійного президента, ніж будувати політичні партії чи програми.
У 2015–2016 роках на екрани вийшов серіал «Слуга народу». Формально — комедія. Насправді — політичний симулятор. Сюжет був простим: чесний учитель Голобородько бореться з корумпованою системою. Для втомленої й розчарованої країни це звучало як казка. Але казка мала конкретного продюсера і конкретну ціль.
Коломойський фінансував виробництво, забезпечував ефір на «1+1», перетворюючи серіал на політичний наркотик. І коли у 2019 році Зеленський висунув свою кандидатуру, країна вже була підготовлена: вона голосувала не за людину, а за персонажа. 73% голосів за Зеленського — це не перемога політики. Це тріумф симуляції. І головним бенефіціаром став Коломойський. Він отримав найцінніше: президента як актив у своєму портфелі. Це була не революція довіри. Це була операція з приватизації держави через телевізор.
Міндіч: сірий менеджер реальності
Тімур Міндіч — бізнес-партнер Коломойського і співзасновник «Кварталу 95». Людина, яка завжди лишалася у тіні, але її вплив відчувався скрізь. Його не показують у телеефірах, його ім’я не у списках великих посад. Але його називали одним із «сірими кардиналами» проєкту «Зеленський».
Міндіч — це не політик, не спікер, не лідер. Він — менеджер закулісся. Його функція — перетворювати шоу на вертикаль, серіал — на владу. Саме його руки будували команди, його домовленості цементували альянси, його контроль тримав у купі проєкт «нової політики».
У Вашингтоні донори купують рішення через чеки. У Києві тіньові менеджери будують політичні реальності через кулуарні домовленості. Міндіч — це український аналог приватного донора: він інвестує не грошима, а архітектурою процесів, і вимагає дивідендів у вигляді впливу.
Зеленський: продукт інвестиції
Володимир Зеленський ніколи не був політиком у класичному сенсі. Він став президентом як продукт інвестицій.
Його кампанія була профінансована олігархічними гаманцями. Його команда зібрана з людей, яких підбирали тіньові менеджери. Його образ сформований сценаристами. Це був не політик, а актор у ролі, яку йому написали.
У 2019 році ми голосували не за людину, а за серіал. Це була наймасштабніша медійна спецоперація в історії України.
Але проблема у тому, що будь-який продукт має умови використання. Зеленський залишився залежним від архітекторів свого злету. Його політика формується не з потреб держави, а з потреб тих, хто інвестував у його образ. І навіть війна не зламала цю схему. Навпаки, вона зробила її ще жорсткішою: кожна група, яка давала ресурси — гроші, медіа, технології — вимагала впливу. І президент залишився заручником тих, хто його створив.
Подоляк: стратег із тінню
Михайло Подоляк — радник голови Офісу Президента. Людина, яка сьогодні керує стратегічними комунікаціями держави у час війни. Але його біографія — це низка темних плям.
У 2000-х він працював на проросійських політиків, писав для медведчуківських видань. Його депортували з Білорусі за підозри у зв’язках з російськими спецслужбами. А його рідний брат Володимир Подоляк — чинний полковник ГРУ РФ, який служив у посольствах у Європі. І ця людина сьогодні формує інформаційні меседжі України для світу. Це не просто парадокс. Це загроза національній безпеці. Бо коли радник президента має такі тіні у біографії, то питання «чия це гра?» стає не риторичним, а смертельно серйозним.
Подоляк — архітектор маніпуляцій. Його роль не в тому, щоб будувати республіку. Його роль — тримати інформаційну оболонку системи, яка сама по собі побудована на симуляціях.
Висновок. Країна-зомбі
Україна любить нарікати на чужі столи переговорів, на нові «Ялти» і «Будапештські меморандуми». Але головний удар ми завдаємо собі самі. Бо ми допустили, щоб держава перетворилася на корпорацію, якою керують свої «Бонні і Клайди». Коломойський створює телевізійного президента. Міндіч цементує вертикаль з-за куліс. Зеленський виконує роль, яку йому написали. Подоляк тримає в руках інформаційні важелі, попри тіні у власній біографії.
Це не республіка, а серіал, продюсований олігархами, зіграний акторами й розповсюджений через медіа. Це симуляція державності, який існує доти, доки його вигідно тримати.
І найстрашніше: у світі, де зовні нас торгують Трамп і Адельсон, а всередині грабують наші власні «Бонні і Клайди», ми ризикуємо залишитися подвійною монетою. Монетою, яку кидають на стіл переговорів. Ми або вирвемося з цієї симуляції й побудуємо справжню республіку, або залишимося товаром, який інвестори купують і продають заради власних фантомів.
ДумайТЕ
