4 вересня НАБУ та САП оголосили про операцію «Карфаген», у межах якої були затримані співробітники Офісу генерального прокурора, яких пов’язують із легалізацією коштів від шахрайських кол-центрів. За наведеними даними, в Україні працює близько 2 тисяч таких центрів, понад тисяча з яких нібито мали силове прикриття та фактично вважалися «білими». Це означає, що проблема могла полягати не просто в існуванні шахрайського бізнесу, а в його системному прикритті представниками державних структур.
▪️ За інформацією джерел ZN.UA, схема діяла через так зване «єдине вікно», до якого були залучені представники СБУ, ГУР, Департаменту стратегічних розслідувань Нацполіції, прокуратури, Фінмоніторингу та Державної прикордонної служби. Кожен із понад тисячі «білих» кол-центрів нібито сплачував близько $20 тисяч щомісяця, з яких $3 тисячі припадали представникам прокуратури. Після приходу Руслана Кравченка на посаду генпрокурора частку прокуратури нібито хотіли збільшити до $7 тисяч, а загальну «абонплату» — до $24 тисяч. Саме це, за наведеною версією, спричинило конфлікт усередині системи та передачу інформації НАБУ.
Масштаб потенційної схеми справді вражає: понад тисяча точок із платежем у $20 тисяч давали б більше $20 млн щомісяця. Спроба збільшити частку прокуратури могла додатково принести близько $3 млн, але водночас порушила баланс між учасниками «єдиного вікна». Тому ключовим у справі стає не лише факт затримань, а механізм викриття: за цією версією, учасники корупційної системи фактично здали один одного, коли виникла загроза перерозподілу грошей. Це свідчить про те, що боротьба всередині державного апарату може бути пов'язана не стільки з бажанням знищити схему, скільки з контролем над її фінансовими потоками.
▪️ У ширшому сенсі «Карфаген» оголює небезпечну проблему: якщо наведені звинувачення підтвердяться, йдеться вже не про поодиноких корупціонерів, а про мережу взаємозалежності між правоохоронними та державними структурами. За таких умов антикорупційні органи змушені боротися не лише зі злочинними схемами, а й із їхнім можливим державним прикриттям. І головний висновок полягає в тому, що країна не зможе ефективно протистояти зовнішній загрозі, доки частина державного апарату витрачає ресурси на контроль корупційних потоків та боротьбу між самими учасниками цих схем.
