Хлопцям і дівчатам з війни, як нікому іншому, треба відчувати, що їх подвиг потрібен всім
Кожен, підкреслюю, кожен, хто є на фронті, навіть найостанніший аватар, заслуговує на повагу від нас, особливо тих, хто в тилу.
Бо він, а не ми, гниє в окопах, в буквальному сенсі, йому, а не нам, сиплються тонни вибухівки на голову, він, а не ми, страждає від постійних контузій, він, а не ми, змушений збирати те, що залишилось від його побратима в відро або пакет, його рука, а не наша, вбиває тих, хто прийшов убивати нас.
Розумію, що ті, для кого в першу чергу я це пишу, навряд чи прочитають мій допис і далі продовжуватимуть кривитись від запаху війни, який раптом відчули у своєму зручному купе вагона, маршрутники й надалі будуть вимагати безпідставно оплачувати проїзд, сотні машин будуть байдуже їхати мимо хлопця у військовій формі, який стоїть біля дороги, ресторани не пускатимуть всередину людей з "нуля", аби не псувати настрій грошовитим клієнтам.
Та все ж...
Не удаваймо, що ми цього не помічаємо.
Хлопцям і дівчатам з війни, як нікому іншому, треба відчувати, що їх подвиг потрібен всім, що їх жертви — не даремні, що повага і пошана суспільства з ними будуть все життя, довге чи коротке.
Вони кращі за нас, тих, хто залишився в тилу.
Бо вони щосекунди роблять те, на що ми не спроможні в силу тих чи інших обставин.
Пам'ятаймо про це весь час.
