Ще в 2014 році мережею ширилися карикатури, як неусміхнені китайці кажуть Кремлю: «Крим ваш – Сібір наш». Останніми тижнями розмови про те, що Росія розвалиться, а Китай за цей рахунок розшириться, посилилися в Україні. Але як це може відбутися в рамках міжнародного права? Так, і такі механізми вже відпрацьовані.
Китай регулярно нагадує, що він є мирною державою, яка не має територіальних претензій до сусідів та існує на принципах взаємної вигоди (win-win). Це не зовсім так, зважаючи на ситуацію з Тайванем та Південнокитайським морем. Але тут ми не будемо зупинятися на цих регіонах, а натомість вкажемо на вже розроблену Китаєм модель отримання нових територій у 21 столітті на своїх сухопутних кордонах з колишнім СРСР.
Одна з цих моделей – поступка територією в рамках врегулювання кордонів.
Існує ще модель заволодіння територією внаслідок договору оренди, доведений приклад якого існує на Шри-Ланці, але спершу про міжнародні угоди про кордони та їх поновне відкриття.
За останні 20 років Китай «приріс» площею в 16 тис. квадратних кілометрів за рахунок угод з Росією та трьома центральноазійськими державами.
У 1996 році Китай, Казахстан, Киргизстан та Таджикистан, а також Росія, підписали договір про збільшення заходів довіри в прикордонних регіонах, після якого було скорочено присутність військ. Договір було підписано в китайському місті Шанхай, і він поклав початок процесу, який через п’ять років вилився в створення так званої Шанхайської Організації Співпраці.
В рамках договору 1996 року Китай отримав нагоду заново підняти питання про спірні території, адже радянсько-китайського кордону не стало.
До Казахстану було виставлено запит на 34 тис. квадратних кілометрів. З Казахстаном Китай врегулював кордони в 1999 році, отримавши близько 43% відсотків бажаної території а близько 57% зміг собі залишити Казахстан.
Киргизстан поступився 1,25 тис. квадратних кілометрів, угоду було укладено в 1999 році, але президент Киргизстану підписав її в 2002 році.
Таджикистан так само підписав угоду про делімітацію кордонів в 1999 році, потім згоди про передання 1,122 тис. квадратних кілометрів Китаю було досягнено в 2002 році, а парламент Таджикистану ратифікував її тільки в 2011 році. Йшлося про територію в Нагірно-Бадахшанському автономному регіоні, де зараз уже кілька місяців тривають заворушення. Це менше 0,8% всієї території Таджикистану, і ймовірно, що на цій території є поклади рідкоземельних елементів (хоча важко сказати точно, бо вони є не в одному місці Центральної Азії).
Але найцікавіше те, що і Росія передала Китаю 337 кв км території внаслідок демаркації кордонів у 2005 році, коли кордон було проведено по центру річки Амур. Договір про демаркацію підписав у попередньому, 2004 році особисто Владімір Путін з тодішнім президентом Китаю Ху Цзіньтао. Пригадаємо, що за рік до цього Росія почала демонстративно намагатися приєднати український острів Тузла через побудову дамби між їхньою частиною материка та островом. Можливо, завдяки цьому бряцанню зброєю на протилежному своєму кордоні Росії вдалося більш-менш замаскувати цю втрату території від власного населення.
Остаточну угоду про демаркацію всієї довжини російсько-китайського кордону підписав уже міністр закордонних справ Лавров 21 липня 2008 року. У новині про це агенція Reuters також вказує, що прем’єр-міністр (на той час) Путін збирається відвідати Олімпіаду в Пекіні 8-24 серпня і зустрітися з китайським керівництвом, і що Росія дуже зацікавлена в розвитку торгівлі з Китаєм.
Під час церемонії відкриття тієї Олімпіади, поки Путін сидів на трибуні, тодішній президент Мєдвєдєв віддав наказ про вторгнення до Грузії, внаслідок якого було відторгнено Абхазію та Північну Осетію.
Але і до цього, в 1991 році, Росія передала Китаю острів Даманський, через який у 1969 році між СРСР та східним сусідом трохи не почалася повномасштабна війна. Це між Хабаровськом та Владівостоком.
За два тижні до повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року, 4 лютого Путін приїхав на нову Олімпіаду в Пекіні і привіз президенту Сі договір про газопостачання.
Невідомо, чи там ішлося про передачу території: якщо йшлося, то це питання не одного року. Росії невигідно продавати трубопровідний газ до Китаю: в тих широтах мало газу, його дорого видобувати і дорого будувати нові газогони. Гіпотетично Китай міг не просто профінансувати побудову нової газової інфраструктури, а ще й внести в договір невеличкий пунктик, що в разі несплати територія під цією інфраструктурою переходить йому. Знову ж таки, чи такий пункт є в численних газових угодах між Росією й Китаєм, невідомо, бо ці угоди засекречені (як, власне, і багато подібних домовленостей). Але якщо вони є, то таку схему Китай вже успішно використав для отримання території, як показав досвід порту Хамбантота на Шрі-Ланці. Тамтешній уряд не зміг виплачувати борги за новий порт, бо він виявився комерційно нікому не потрібним, і велика частина припортової території відійшла в довгострокову оренду Китаю. Точно невідомо, що там тепер розташовується, але є підозри, що військова база.
У всіх країнах ці угоди були непопулярними серед населення та опозиції. Чому ж уряди пішли на них?
Таджикистан і Киргизстан отримали часткове списання державного боргу перед Китаєм.
На цю годину точно стверджувати, що за це отримав Казахстан, не можна, адже там зазвичай немає такого боргу чи таких великих китайських інвестицій, про які іноді пишуть непоінформовані джерела. Можливо, були більш ніж матеріальні цінності. Пригадаємо, що 15 вересня минулого року Сі Цзінпінь приїхав з державним візитом до Казахстану перед самітом ШОС в узбецькому Самарканді і сказав, що відносини двох країн досягли високого рівня «постійного всеохопного стратегічного партнерства» (нагадаємо, що в відносинах з Росією вже рік не згадується стратегічне партнерство, максимум – стратегічний діалог). Не виключено, що Китай або тоді, або зараз дав Казахстану гарантії безпеки в разі нападу Росії.
А Росія? Власне, у цьому питання. Звісно, Росія залежить від Китаю економічно. Але віддати територію взамін на гроші чи контракти – цього б Росія ніколи не зробила з Естонією чи Латвією, з якими у неї досі неврегульовані кордони.
Чи дійде до того, що Росія знову буде змушена продавати свої території Китаю? Це питання, звісно, легше поставити, ніж на нього відповісти.
Але згадаймо, що нещодавно російський Фонд Національного Добробуту (ФНС) перейшов на юань як основну валюту (60%, решту 40% займатиме золото). Західних валют у ньому не лишилося зовсім, схоже, і рубля також.
У сучасній історії Росія фінансує свої війни переважно емісією грошових коштів, тобто друком грошей. Це понад 50% вартості російських воєн. Росія – практично єдина, хто так робить. Переважна решта світу фінансує війни за рахунок боргу, зокрема внутрішнього. Внаслідок такого підходу Росія після своїх воєн отримує гіперінфляцію.
Вже й минулого року російський центробанк увімкнув друкарський станок, хоча масштаби емісії точно невідомі і ще певний час не будуть відомі, адже Росія водночас закрила й фінансову статистику. Але точно нічого доброго для їхнього майбутнього добробуту там зараз не відбувається.
До речі, найвідоміший продаж Росією своєї території – Аляски Сполученим Штатам – відбувся після програшу Росії в Кримській війні 1856 року. Вже 1867-го Аляска стала американською і навряд чи про це колись пошкодувала.
Проте, як ми побачили вище, якщо знову дійде справа до продажу територій, то це не лише історичний курйоз. Правові механізми для відторгнення території без збройного конфлікту в нещодавньому минулому були успішно відпрацьовані Китаєм, в тому числі і на самій Росії.
