Отже, його таки звільнили. Треба визнати, що Офіс президента цього разу спрацював ефектно.
Після минулого понеділка, коли, власне, президент Зеленський повідомив головкому Залужному про бажання поміняти головнокомандувача, в ОП дуже уважно відслідковувало реакцію суспільства. І тягнули час.
З точки зору драматургії народу треба лічені дні, аби цю новину «переварили». Звичайно, що відставка головкома не спонукала до якихось виступів чи заворушень. Радше – розчарування. І у декого – маленьку надію, що ситуацію відіграють назад.
Але маховик був запущений. Відмова писати заяву «за власним бажанням» лише підлила олії у вогонь. Залишалось чекати дня «Х», коли пристрасті уляжуться, провідні видання відпишуть свої статті, а експерти відкоментують наслідки.
Тому сьогоднішня новина вже не сприймається так гостро, як повідомлення минулого понеділка. В тому числі, у війську. Народ втомився від «психологічних гойдалок» – звільнить/не звільнить. Але для президента це була вже та ситуація, коли не звільняти не можна було. Бо тоді альфа-самець – не він.
Зрозуміло, що наступник Залужного буде завжди порівнюватися з попередником. Зрозуміло, що тепер ми матимемо в першу чергу політичне керівництво війною, а вже потім військове. І питання відповідальності бумерангом прилітатиме не в Генштаб, а на Банкову.
Але ніколи так не було, щоб якось не було.
І тут хочеться написати щось оптимістично-позитивне. Наприклад, що звільнення Залужного – це не глобальна катастрофа. Що попереду, до кінця війни, ми можемо стати свідками і не таких кульбітів. Що ця відставка (можливо) дасть привід комусь замислитися, а комусь видихнути. Що, можливо, і цей відтинок шляху нам треба пройти в сліпоті, аби побачити попереду світло. І десяток інших красивих речей можна було б написати...
На персні царя Соломона, за легендою, був напис: «І це мине». У хвилини, коли йому було важко, Соломон дивився на напис, заспокоювався, знаходив сили і рішення.
Бажаю нам усім цього щиро.
